“Моя країна – Україна”. Київські митці про Дніпро, театр і мультики

Browse By

Про місто Дніпро знімають мультик. Точніше, серію другого сезону відомого анімаційного серіалу про милого Кота Воркота, який подорожує Україною. Перший сезон навіть показували на UA:Першому. Сценаристка «нашої» серії – киянка, але я таки впіймала її на фестивалі «Дніпро. Театр. UA». «Нас буде троє», – написала Світлана, коли ми домовлялися про інтерв’ю. Отже, по свіжому – про враження творчих киян від театрального Дніпра та про долю українського анімаційного серіалу, який неможливо подивитися… без допомоги піратів.

– Місто у вас дивне. У центрі поруч із історичними будівлями – скляні багатоповерхівки, – Світлана Конощук відмахується від пуху, що кружляє біля готелю «Свердловськ». На театральний фестиваль вона приїхала як Лана Ра, драматург театр-студії Антоні Гауді. Студія привезла до Дніпра свою першу виставу «На межі».

– Дороги ваші приємно вразили. Тротуари – ні, а от дороги хороші, – каже один із двох акторів студії Андрій Лагода. – Я вам як водій навіть заздрю.

Другий актор, Євген Конощук, іде трохи позаду і щось на ходу пише у блокнот.

Як знайти свого Гауді

Вистава «На межі» починається із зашморгу. Архітектор, якого зламали розчарування і криза середнього віку, хоче повіситись. Але з’являється янгол – некласичний, провокативний, різкий – і штовхає героя на життєствердний шлях.

Справа Андрій – втілення архітектора, що втратив надію. Зліва Євген – янгол, що повернув йому бажання жити. Між ними Світлана, авторка п’єси “На межі”.

Андрій. Ця п’єса ідеально лягла до мого життя. Я за освітою економіст, і був період, коли нічого не хотілося, навіть відпустки, а ця вистава практично повернула мене до життя.

Для головного героя Антоні Гауді – взірець. І душа цього великого архітектора вселяється в героя, аби «дореалізувати» себе, закінчити те, чого не встиг за життя.

Світлана. Для нашої студії це перша вистава, але вона вийшла досить серйозною. Іноді людина підходить після виступу і каже, що переосмислила своє життя і хоче все змінити. Приємно, що вистава допомагає людям. Ми живемо в складний час, коли хлопці повертаються з АТО і шукають допомоги, і хочеться, щоб була рука янгола, яка може висмикнути людину зі шляху самогубства.

Євген. Хотілося б, щоб люди знаходили цю руку в самих себе, а не очікували на допомогу ззовні.

Театр-студія побувала з цією виставою у дванадцяти містах Центральної та Східної України.

Андрій. У більшості міст на десятій хвилині глядачі починають хіхікати, обговорювати – там є такі місця, де можна посміятися. А от у Авдіївці просиділи у тиші всю виставу, а в кінці встали й зааплодували.

Євген. Часто у Дніпрі чи в інших містах глядачеві все одно, хто що гратиме – люди звикли до культурних подій. А в Авдіївці відчуваєш, що їм потрібен саме ти, і саме з цією виставою.

Та все ж на фестивалі «Дніпро. Театр. UA» киянам сподобалося.

Андрій. У «Телетеатрі», де ми виступали, домашня, камерна обстановка. За нами мало не бігали: а може, вам те, а може, вам це, вжж – і все вже є. Нам іноді аж незручно ставало.

Світлана. ОДА під час фестивалю зробила круглий стіл для режисерів і драматургів. Піднімалося питання: чому так мало сучасних п’єс ставиться в українських театрах? Режисери виправдовувалися, що існують традиції, що сучасне не завжди подобається публіці, але ми, драматурги, стояли на своєму: треба просто брати і ставити. Сподіваюся, це спілкування дасть свої плоди і в нас буде більше сучасного театру.

Кіт Воркіт і пірати

«Брати і ставити» (або радше «брати і знімати») – саме так діють в анімаційній студії «Новаторфільм». Перший сезон пізнавального мультсеріалу «Моя країна – Україна», знятий кілька років тому за гроші Держкіно (а отже, за гроші українців), можна знайти лише у поганій якості та з логотипами телеканалів. Пірати.

Незважаючи на це, студія продовжує роботу над другим сезоном. Світлана – одна зі сценаристів анімаційного серіалу.

Світлана. Його півроку показували на «Першому національному», півтора року – на «ВОЛЯ CINE+ KIDS». Але тепер канали відмовляють у транслюванні, в Інтернет його не викладають, тому те, що ми зробили, роками лежить на поличці. Усі права належать Держкіно – ми не можемо самі залити на Youtube. Ми дізналися, що є зошити для школярів, де написано: подивися серіал в Інтернеті, напиши продовження… Питання – що це за завдання, якщо в Інтернеті є тільки піратська зйомка? Діти бачать серіал лише за рахунок того, що ми їздимо Україною і показуємо його.

Так українські діти знайомляться з першим сезоном пластилінового мультсеріалу «Моя країна – Україна». Двадцять шість серій тривають по три хвилинки. Кожна серія – це нове місто, новий режисер, нова стилістика і нова легенда.

Світлана. Перший сезон був стартовим майданчиком для молодих режисерів, сценаристів, операторів. Можна було просто прийти до Степана Коваля, художнього керівника, і сказати: «Я хочу робити кіно».

Кіт Воркіт подорожує Україною та дізнається про Чорне озеро, де живуть єдині в Україні земляні карасі, або про «українську Венецію» – місто Вилкове, в якому замість вулиць – гребні канали. За мотивами серіалу видали книжку «Щоденник котячих мандрів». У мультику багато казкового, у книжці ж більше достовірних деталей, перевірених істориком Володимиром Митницьким, та «котофактів».

Світлана. Я писала сценарії для кількох серій, у тому числі про борщ. Цікаво було осмислити походження страви, вигадати історію. Коли до нас приїжджають іноземці, усі хочуть скуштувати борщу. А значить, і історія за ним стоїть чаклунська. У книжці вже немає цієї вигадки, там більше історичних фактів.

Євген. Я спочатку вірив, що усе, що відбувається в мультику – правда, але коли дізнався, що деякі сценаристи вигадують історії, мене це навіть трішки розчарувало. Для мене книжка – це щось справжнє.

Другий сезон уже в процесі. Там буде менше серій, зате вони триватимуть не по три, а по сім хвилин. Паралельно готують і книжку.

Дніпровська серія буде про Кодацьку фортецю та Варвару-козачку, яка у казковому світі анімації перетвориться на маленьку відважну дівчинку. Матеріал цієї серії – не пластилін, а пап’є-маше. Київський художник Артем Кіндрицький працює над історією в техніці перекладки, тобто герої –це пласкі «маріонетки», ручки й ніжки яких рухає аніматор, щоб оживити персонажів.

Режисер нашої серії – Надія Лімова, до речі, дніпрянка. Зараз вона живе і працює у Києві, але на канікули приїжджає до рідного Дніпра за натхненням. Робота над серіалом іде у незвичному порядку: зображення ще знімають, а от перші спроби озвучення завершили кілька місяців тому. Оповідача і всіх козаків у дніпровській легенді озвучував якраз Євген – каже, на одну серію витратив п’ятнадцять хвилин часу і бачив не анімацію, а намальовану розкадровку. Орієнтуючись на голоси та інтонації, поставлять міміку персонажів. І потім слово буде за режисером: чи щось переозвучити, чи навіть обрати актора з іншим тембром голосу.

Творці обіцяють: цього року серія буде готова. Але хтозна, коли ми побачимо її у гарній якості, і чи не сховають увесь другий сезон на поличці – поруч із першим.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Scroll Up
Facebook
Instagram